Пантелеймон Куліш «Чорна Рада» скорочено по розділам
Автор: Пантелеймон Олександрович Куліш
Назва твору: «Чорна Рада»
Рік написання / публікації: 1845–1846 (написання), 1857 (повна публикация)
Літературний рід: Епос
Жанр: Іисторический роман
Літературний напрям: Романтизм
«Черная Рада» Пантелеймона Кулиша — первый в украинской литературе исторический роман, написанный в 1845–1846 годах и опубликованный в 1857 году. В основном творчестве — настоящие под 1663 годом: чёрная рада в Ніжени, де победителем става Ивана Брюховецкого, уничтожившего гетьмана Якима Сомку. Кризис прежде всего выдающихся личностей Шрама, когда Петра и Леси Черевни показывают трагедию в Украине, де-зра и демагогия перемалывают честь и лицо. Этот Стислий перевод «Чорна Рада» в разделах может помочь найти свой сюжет, образы и идеи творчества — без удивительного, как мне кажется, что нужно для урока или НМТ.
Короткий зміст «Чорна Рада»
Частина Розділи І–ІІ. Хутір Хмарище. Шрам і його задум
Навесні 1663 року двоє вершників наближаються до Києва з боку Білгородського шляху. Перший — молодий озброєний козак, другий — у попівській рясі, але з шаблюкою під нею і бойовими шрамами на виду. Це паволоцький полковник Шрам із сином Петром.
Вони звертають до хутора Хмарище — садиби заможного козака Михайла Череваня. Старий ключник Василь Невольник, що колись три роки провів у турецькій каторзі, впізнає гостей і радо відчиняє ворота.
На пасіці хутора Шрам заходить на розмову Череваня з Божим Чоловіком — сліпим старцем-кобзарем, що ходить Україною, викупляє бранців із неволі і лікує рани. Кобзар щойно заспівав смутну думу про Хмельницького. Черевань гладить черево й сміється, бо такий вже він за вдачею. Шрам — найстарший і найпохмуріший із трьох.
Тут подається широка передісторія. Шрам — попович, що в роки повстань Остряниці і Хмельницького пішов у козацьке військо, виявив себе відважним бійцем, здобув по обличчю стільки шрамів, що козаки забули його справжнє прізвище. Поховав двох синів під Смоленськом, залишився з одним Петром. Склав полковництво, постригся в попи — але тут знову почалася руїна. Тетеря на Правобережжі торгується з поляками, Запорожжя обрало своїм гетьманом Брюховецького, а Сомко — чесна козацька душа, якого вся старшина визнає гетьманом Лівобережжя, — не може здобути твердої влади.
Від Божого Чоловіка Шрам дізнається: Брюховецький, якого Хмельницький колись любив як щирого слугу, обізвав Сомком «старим псом» — і отримав страшну публічну кару. Після того ганьбища він помстився: сипнув запорожцям грошима, здобув чин кошового і тепер збурює народ проти «городової старшини». Говорять про чорну раду — загальне козацьке зібрання, де вирішуватиме не шляхта й полковники, а «чернь» і голота.
Шрам визнає: їде він не в Київ на прощу, а в Переяслав до Сомка — бо треба об’єднати обидва береги Дніпра під одним гетьманом і відстояти Україну від Тетері й Брюховецького.
Тим часом Петро потрапляє до пекарні і знайомиться з дочкою Череваня — Лесею. Дівчина б’є ґречністю і красою. Черевань радіє, жартує про зятя. А старий Шрам сватає Лесю за сина — і Черевань одразу дає згоду. Але Череваниха — хитра, мудра жінка — не поспішає. Каже: треба спершу поїхати на прощу до Києва, як велить звичай. Сватання відкладається.
Розділи ІІІ–V. Дорога до Києва. Міщани й козаки. Гетьман Сомко
По дорозі до Києва виникає суперечка: вулицю перегороджує компанія міщан, що справляють хрестини. Козаки й міщани схоплюються словами — давня образа за те, що «кармазини» здобули козацькі вольності, а «личаки» платять подать і гатять греблі. Шрам із трудом угамовує натовп.
У Братській школі Шрам і Черевань бачать, як «прощальник» — старий запорожець, що дожив до немочі, — прогуляє своє состояние в Києві на диво всьому світові, а потім іде в монастир «спасатися». Два запорожці з цієї компанії чіпляються до Лесі, їдучи по обидва боки ридвана.
У Печерській лаврі Шрам зустрічає Якима Сомка. Гетьман — красень зі зросту, розуму й слова: «в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі». Він запрошує всіх до себе. І відразу оголошує: Леся — його наречена, домовленість з Череванихою давня.
Петро зрозумів: ось хто снився Череванисі. Йому лишається відступити. Шрам поступається, хоч боляче: кинув «і сват, і зять, і паволоцький полковник» у дивний вир любові й честі.
Кирило Тур — один із тих запорожців, що заклали погляд на Лесю, — відкрито заявляє за столом: хоч дівчина й наречена гетьмана, він покладе її в сідло і вивезе в Чорну Гору. Козаки сміються. Сомко теж сміється. Лесі стає зле від страху.
Розділи VІ–ІX. Викрадення Лесі. Герць Петра з Туром
Вночі Петро не спить, ходить гаєм. Чує тупіт: Кирило Тур справді не жартував — викрадає Лесю. Петро кидається рятувати, хоча міг би й не вмішуватися: не його наречена. Але козацька честь і жаль до дівчини беруть своє.
Тур розбирає дошки на вузькому містку над проваллям, щоб відрізати погоню. Кличе Петра перескочити — «хто такий лицар, щоб зі мною битись». Петро з розгону стрибає, берег ламається — Тур сам ухоплює його за руку, рятує від загибелі і хвалить за сміливість. Починається «козацький герць» — двобій, рівного якому герої ще не бачили. Б’ються на шаблях до зламу клинків, потім на кинджалах. Обидва падають одночасно.
Леся кидається до пораненого Петра, закриває рану хусткою, плаче, голосить. Вона щойно почула, як Сомко сказав про Тура: «Молода знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде». І її серце навіки відвертається від нареченого.
Запорожці забирають пораненого Тура. Череваниха просить везти Петра до Хмарища — доглядати за козаком, якого ранено через її дочку. Леся, не відходячи від хворого, поступово розуміє, що кохає Петра. Але вона заручена — і мовчить.
Розділи Х–ХІ. Хутір Гвинтовки. Брюховецький готується
Шрам їде в Батурин до ніженського полковника Васюти. По дорозі зупиняється у шуряка Череваня — Гвинтовки. Той живе по-панськи, має жінку-польку-католичку. Козак із козака, але щось у ньому змінилося. Приймає запорожців, каже «моя хата скраю», дивиться в обидва боки.
Шрам одразу відчув: Гвинтовка хитається і може переметнутися до Брюховецького. «Не їздити їм одним шляхом».
Петро ж тим часом зустрічає видужалого Кирила Тура і потрапляє на козацьке збіговисько в урочищі Романовський Кут. Там уже гуляє на Брюховецькому хлібі тисячний натовп — сільська голота, зрадлива чернь, запорожці. Брюховецький ходить у поношеній свитині, прибіднюється, кожного зве «діткою», обіцяє рівність і волю. Очі в нього «чудні — так і бігають то сюди, то туди». Отакий гадюка — тихенький, приязний зовні — наварив Україні гіркої на довгі роки.
На тому ж збіговиськові запорожці судять Кирила Тура — прив’язують до стовпа і б’ють киями: завинив перед Січчю тим, що «зв’язався з бабами». Петро свідком цього суду. Бачить і Брюховецького — і жахається від зрозумілого: цей чоловік може зламати Україну.
Розділи ХІII–ХIV. Ніжень. Чорна рада
Старшина Сомка з’їжджається під Ніжень. Але вже по дорозі видно, що хребет зради переламаний: три полки перейшли до Брюховецького. Гвинтовка тихо отримав срібний пірнач — став ніженським полковником від Іванця.
На раді під Ніженем зійшлося людське море. З правого боку — Брюховецький із запорожцями й голотою. З лівого — Сомко зі старшиною, у панцирях, при зброї, з «золотою булавою Богдановою» в руці. Між ними — царський намет із московськими боярами: князь Гагін читає царську грамоту, але задні ряди нічого не чують і кричать своє.
Суперечка переростає в бійку. Запорожці посадили Брюховецького на стіл, вклали йому булаву. Сомка оточили, вирвали бунчук, переломили надвоє. Гетьман оглядається — при ньому лише жменя вірної старшини. Нічого не залишилось, як відступити через царський намет.
Сомко і Васюта з вірною старшиною схоплені. Вуяхевич — зрадник, який ходив у прихильниках Сомка, — пише цареві донос: «буцімто Сомко козаків бунтує проти царя». Новий гетьман Брюховецький бенкетує в Ніжені. Чернь, що повірила обіцянкам «рівності», дістала облизня: запорожці відібрали у міщан срібні кубки, принесені для гетьманського столу, і назвали це «все спільне».
Розділи ХV–ХVІI. Тур рятує Сомка. Смерть чесних
Брюховецький хоче звести Сомка зі світу, але боїться сам: підходить до Петра Сердюка натяками, потім відкрито пропонує золотий перстень тому, хто «позбавить Сомка голови». Жодного не знаходиться.
Кирило Тур приходить до Брюховецького сам — у горбатому маскуванні. Каже, що зробить справу: і за наречену, і за киї лічиться з Сомком. Отримує перстень-пропуск і йде до в’язниці.
Але в в’язниці відбувається несподіване. Тур простягає Сомкові свій одяг: переодягнись, тікай, надворі чекають Шрами. Проте гетьман відмовляється. Не хоче, щоб ще більше крові пролилося через його звільнення. «Не можна, мабуть, інше, як тільки горем та бідою довести людей до розуму». Відмовляється — і купує Туру свободу ціною власного полону.
Козаки обнялися й заплакали. Тур пішов ні з чим, залишив Сомка в кайданах.
Того ж року Шрам сам пішов до Тетері, прийняв на себе провину за бунт Паволочі — і був страчений. Восени того ж 1663 року в Борзні відтяли голову Сомкові й Васюті. «Брюховецький доказав—таки свого, хоч після й прийняв слушну кару від гетьмана Дорошенка: пропав під киями собачою смертю».
Розділ ХVІII. Кінець. Петро і Леся
Петро поховав батька і збирався на Запорожжя. Але дорога сама привела його до Хмарища. Хутір стоїть незамкнений — і запустілий. Раптом лунає пісня. Він заходить у пекарню і бачить Лесю з матір’ю.
Виявляється: Гвинтовка хотів продати Лесю за Вуяхевича — зрадника. Але Кирило Тур, несподівано для всіх, приїхав із запорожцями, показав перстень і забрав Череванів з Гвинтовчиного хутора «до гетьмана в Гадяч». Привіз — до Хмарища. Пожартував, що вимагає Лесю за свою. Потім засміявся і відмовився: «Вражих баб не потрібно, від них усе лихо». Поїхав у Чорну Гору.
Петро залишився в Череваня, як у рідній сім’ї. Пройшло пів року. Навесні Петро з Лесею були вже в парі.
«Отак-то минулося все те лихо, мов приснилося. Одних зломило, а іншим Господь указав рости та цвісти».
