Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я» скорочено по розділам

Повість Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» написана 1878 року і входить до шкільної програми з української літератури. Перед вами стислий переказ по розділах — від знайомства з родиною Кайдашів до фінальної сцени з грушею.

Розділ I. Знайомство з родиною Кайдашів

Недалеко від Богуслава, біля річки Рось, у глибокому яру ховається село Семигори. Воно потонуло в зелених садах, навколо розстилаються левади. Під однією з крутих гір, у старому садку, стоїть хата Омелька Кайдаша.

Кайдаш — майстровитий стельмах: робить вози, плуги, борони. Широке лице сухорляве й бліде, на лобі дрібні зморшки, кучеряве посічене волосся блищить сивиною. Богомільний до крайності: постить дванадцять п’ятниць на рік, щонеділі ходить до церкви навіть на вечірню і щиро вірить, що піст вбереже його від потоплення й наглої смерті. Та гроші в нього не тримаються — незмінно осідають у шинкаря.

Дружина Маруся Кайдашиха замолоду служила в панів, навчилася куховарити й назавжди набралась від них пихи та облесливості. З панами й попами щебетала солодко, цілувала їм руки, кланялась. Але варто було їй трохи розсердитись — солодка луска злітала, і виходила справжня Маруся: гучна й гостра на язик.

Два сини Кайдашів різні як небо й земля. Карпо — старший, широкоплечий, з гострими карими очима й блідуватим лицем, у якому читається щось неласкаве. Лаврін — молодший, русявий, з веселими синіми очима та рум’яними губами, вдачею схожий на матір: привітний і балакучий. Одного літнього дня брати рівняють поди під стіжки й розмовляють про дівчат. Лаврін хоче дружину «гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо». Карпо — таку, щоб була «трохи куслива, як мухи в спасівку». Коли Лаврін пропонує Мотрю Довбишівну — дівку бриклива, з «серцем з перцем» — ім’я западає Карпові в душу.

Увечері Кайдаш повертається зі шинку, пропивши половину грошей за зроблені вози. Кайдашиха не пускає його в хату. Лаврін відчиняє двері, батько в темних сінях шубовстує руками в діжку з водою й ніяк не може второпати, де він. Карпо насмішкувато кидає: «Тепер, тату, вже не будете в воді потопати» — бо батько якраз постив, щоб не втопитись. Кайдаш валиться на лаву й одразу хропе. Один Карпо довго не спить — думає про Мотрю.

Розділ II. Залицяння Карпа до Мотрі

Другого дня старі поїхали на ярмарок, звелівши синам розкопати дорогу з крутої гори. Хлопці не поворухнулись: «Як хтось почне, то й ми копирснемо заступом», — відрубав Карпо і вирушив на той куток, де жила Мотря.

Довбиші — заможна родина. Хата нова, велика, в черешнях, коло неї — ставочок. Мотря стояла під хатою й мазала призьбу червоною глиною. Висока, рівна, з чорними косами й темними, як терен, очима, в яких горіло щось гостре, завзяте, трохи злісне. Карпо переліз через перелаз і почав залицятись. Мотря відповідала дотепно, не поступалась: «З чорнявим постояла б, а рудому — зась». Поки пустували, Карпо перекинув обидва глиняники. Глина розлилась по двору. Мотря злякалась: ось-ось приїдуть батьки. Коли за вербами заторохтів батьківський віз, Карпо скочив через тин. Мотря сказала матері, що ганялась за кабаном-приблудою.

У неділю Мотря прибралась особливо пишно — червона запаска, квітки й стрічки у волоссі, павине пір’я за вухами — бо Карпо пообіцяв найняти музик. Того ранку Кайдаші везли снопи з крутої гори. Карпо, побачивши Мотрю в усьому блиску, завмер — передній віз вискочив на горбик і перекинувся, вісь хруснула. Батько не встиг опам’ятатись, як уже дзвонили дзвони.

По обіді під корчмою над ставком Карпо справив-таки музики. Мотря вийшла у квітках. Карпо весь вечір стояв осторонь, заклавши руку за пояс, — не танцював, тільки дивився на Мотрю спідлоба. Увечері наздогнав її на греблі. Вона спитала прямо: «Я не знаю, чи ти мене вірно любиш, чи з мене смієшся». Карпо відповів без прикрас: «Я тебе, Мотре, щиро люблю». Мотря пообіцяла вийти в садок, як зійдуть зорі.

За тижні зо два Карпо заслав старостів. Заміняли хліб. Батьки зустрілись на оглядинах у Довбишів. Кайдашиха хвалила синів, порівнювала їх до «пахучих васильків на городі», хоч Карпо зроду таким не був. Довбиші частували перцівкою. Мотря ще тоді зауважила під свекрушиними медовими словами гіркий присмак. Та все склалося.

---

Розділ III. Весілля й перші місяці невістки в хаті

Після Другої Пречистої Карпо і Мотря повінчались. Чотири дні гуляло весілля в Довбишів. А вже в четвер, тільки-но почало сіріти небо, Кайдашиха збудила невістку: затопи в печі, видій корову, ожени вівці до череди. Сама при цьому заохала й залишилась на печі — нездужає, мовляв. Мотря все зробила. Вертається — свекруха спить, аж хропе. Прокинувшись, знов загадала: начисть картоплі, накришиш буряків, а я покажу, як борщ варити. І стояла над душею, як осавула на панщині, сама не беручись і за холодну воду. Кайдашиха була здорова і дурила невістку, рада, що взяла в хату добру робітницю.

Мотря спершу терпіла. Та вона була «не з таківських, щоб комусь покорятись». Свекруха судила її в розмові з сусідкою: «Думала, наженуть мені повний двір волів та корів, а вони пригнали одну дурну вівцю… Ні спекти, ні зварити, ні прясти, ні шити. А вже що лінива…» Мотря почула все з сіней і вийшла: «Од кобили чую!» — та спокійно пішла прати.

Далі — крутіше. Мотря відмовилась прати сорочки на всю родину. Поставила в піч два маленькі горщики — тільки на себе й Карпа. Кайдашиха вхопила один і шпурнула в помийницю. Мотря гримнула мискою з борщем об підлогу. Черепки. Картопля покотилась під припічок. Кайдаш замахнувся на невістку, Карпо заступився: «Тату! Яке право ви маєте бити мою жінку?» Батько кинувся на сина. Карпо стояв, як стовп, — і врешті штовхнув його обома руками в груди. Кайдаш упав, задер ноги. Кайдашиха голосно заплакала. Авторитет батька тріснув.

Кайдаш виконав обіцянку — добудував хату через сіни. Карпо й Мотря перебрались. Мотря сіла на скриню й виголосила: «Тепер я зовсім пані!» Батько мусив виділити синові пару волів, воза, борону й частину поля. Мотря «у своїй хаті ніби на світ народилась» і в свекрушину хату більше не заглядала.

Розділ IV. Перший рік і перший розкол

Влітку Карпо й Мотря жали в пана — і нажали більше кіп, ніж самі старі. Вони вже чітко знали: їдять свій хліб. Та й у спільній скрині Кайдашихи лежало полотно, де кожна третя нитка — Мотрина пряжа.

Після Покрови Кайдашиха розкроїла тканину: всім — товсте полотно, собі — тонкого, гарного, «бо я ходжу до панів, не можна мені йти між такі люди в товстій сорочці». Мотря попросила хоча б одну тонку сорочку на свято — одержала відмову. Відвернулась до вікна і вперше заплакала — тихо, крадькома витерла сльози рукавом. «Із’їсть свекруха, люта змія, мій вік молоденький», — подумала вона.

Відтоді Мотря почала прясти починки собі окремо й ховати у власну скриню. Якось дістала починки й взяла мотовило — мотати. Кайдашиха вхопила його: «Це не твоє, а моє!» Мотря не пустила. «Дай!» — «Ба не дам!» Жінки тяглись по хаті, репетуючи на всю хату. Чоловіки вбігли. Кайдаш кинув кочергу об підлогу, вирвав мотовило й потрощив на цурки. Наступного дня приніс два нових і кинув на лаву: «Нате вам двоє мотовил та, про мене, очі повиколюйте собі». Мотря одразу по обіді почала мотати — «вона почула в собі дух господині».

Восени народився у Карпа й Мотрі первісток. Кайдашиха припала до онука, знову заговорила до невістки солодко, сварки трохи стихли. Але «лихо в хаті тільки затихло й притаїлось, неначе гадина зимою». Довго так не тривало.

Розділ V. Лаврін і Мелашка

Перед Зеленими Святами батько послав Лавріна до млина. Хлопець їхав берегом Росі й наспівував. Коло млина озирнувся за Рось — і завмер. На межі між житом червоніла якась велика квітка. «З жита ніби виплила молода дівчина з сапою в руках… невелика на зріст, але рівна, як струна, гарна, як червона калина, чорні брови — густі-прегусті, як шовк». Це була Мелашка Балашівна з Бієвців — полола панські буряки й поверталась додому. «Її краса так засліпила йому очі, що вона йому здавалася не дівчиною, а русалкою».

Лаврін кинув воли й пішов поруч. Голос у Мелашки рознісся, «неначе в житі затуркотала горлиця». Він провів її аж до батьківської хатинки в тісному яру Западинців — старої, похиленої набік, підпертої двома стовпами. Домовились зустрітись наступного дня. Лаврін повернувся додому опівночі, батько «напнув його мокрим рядном».

Щовечора Лаврін зникав у Бієвці. Вдень ходив по садку, «неначе напившись отрути». Батьки здогадались. Мати спитала, до кого ходить. «Як з нею не оженюся, то в Росі втоплюся», — відрізав Лаврін і відвернувся. Послали старостів. Балаш спершу зволікав: дочка молода, жнива. Але погодився. Вирушили на розглядини.

Кайдашиха вбралась у тонку сорочку, нову юпку, понадівала всі хрести й дукачі, взулась у жовті сап’янці й загадала намостити на воза сіна та заслати килимом. Їхала поважно, виставляючи чоботи на показ. У Западинцях на крутому горбі важкий віз розігнався — Кайдашиха викотилась, неначе м’яч, сіно накрило її зверху. Відчистившись, увійшла в Балашову хату й одразу вдарилась лобом об низький одвірок. Очіпок поламався, стала «шута, як безрога корова». Зціпила зуби — сором перед людьми. Хата мала й темна, хліб чорний та клейкий, вареники з суниць темного тіста. Кайдашиха виїла ягоди, тісто залишила. Але Мелашка — жвава, чорноброва, як квітка серед вбогого подвір’я — все ж таки сподобалась. Через тиждень Лаврін повінчався й привіз молоду в батькову хату.

Розділ VI. Мелашка в свекрушиній хаті

Тиждень Мелашка жила «як у раю». Після батькової тісної хатинки Кайдашева садиба здавалась справжніми панськими покоями: просторна хата з ясними вікнами, нові образи в рушниках, зелений садок, пасіка, криниця під грушею. Вона не помічала ні п’яного свекра, ні косих поглядів свекрухи — надто щаслива була поруч із Лавріном.

Та вже на другому тижні Кайдашиха почала «частувати полином». На відміну від Мотрі, Мелашка не вміла огризатись — мовчала, терпіла. Свекруха шпигала дужче: глузувала з невеличкого зросту, з дитячих рук, з того, що не могла дістати до дна великої діжі. «Лавріне, утри носа своїй жінці», — кидала насмішкувато. Лаврін мовчки обтирав рукавом Мелашчин лоб. Тільки його ласкаве слово щоразу повертало їй рівновагу: «Зобіжає тебе, моє серце, мати» — «Дарма, що мати лає, аби ти мене тішив своїми очима».

Нудьга за рідними стала Мелашці справжньою мукою. Вона просилась до батька — свекруха щоразу знаходила нову роботу. «Якби мені крила, я б, здається, зараз одвідала свою неньку», — казала вона Лаврінові. Зрештою після жнив відпустили. Ступивши на батьківський поріг, Мелашка впала матері на груди й виплакала всі сльози. «У нас була, як рожа цвіла, а тепер така стала, як квітка в’яла», — сказала Балашиха. Порадила: «Мотря не мовчить — і ти не мовчи».

Взимку стало ще важче. Свекруха скидала всю роботу на Мелашку, п’яний свекор зганяв на ній злість, через сіни шипіла Мотря. На Страсному тижні до Кайдашів зайшла богомолка баба Палажка Солов’їха — збиралась у Київ до Лаври і запрошувала з собою. Розповіла про чуда: золоті верхи, мощі святих, лева, з рота якого б’є вода. Мелашка слухала з розплющеними очима: «Ой, пустіть мене, матінко! Здається, вмру, як не піду в Київ». Кайдашиха погодилась.

У Києві Мелашка вперше за довгий час відчула себе вільною. В лаврській церкві на чистий четвер сорок ченців у чорних клобуках співали страсні пісні — такі жалібні, що в них вона впізнала своє власне горе і залилась слізьми: «Рятуй мене, боже! Рятуй, бо я, молода, загину!»

Наступного дня, поки баба Палажка сповідувалась, Мелашка сиділа коло ступенів. Стара проскурниця вислухала її горе й запропонувала: «Коли хоч, то й ставай помісячно. В мене одна робота — пекти щодня проскури». Мелашка погодилась і сховалась у пекарні. Баба Палажка повернулась у Семигори без неї.

Кайдашам про все розповіла баба Параска Гришиха — відома на все село брехуха й Палажчин заклятий ворог. Лаврін побілів: «Це, мамо, Мелашка покинула нас через вас». Рушили втрьох — Лаврін, Кайдашиха й Балашиха. Обходили церкву за церквою, розпитували людей. Нарешті вийшли на той самий цвинтар на Подолі. Мелашка вибігла з воріт, обвела очима людей на сходах — і побачила Лавріна. Блідого, схудлого, зі смутними очима. Крикнула і кинулась до нього прямо в одній сорочці, розштовхуючи людей. «Вертайся, дочко, тобі ніхто й лихого слова не скаже», — пообіцяла свекруха. Цього разу дотримала слова. Невдовзі Мелашка народила сина.

Розділ VII. Смерть Кайдаша

Між жінками в хаті настав лад, але між батьком і сином розгорівся нелад. За українським звичаєм батьківська хата й добро по смерті переходять до меншого сина. Лаврін знав це — і дедалі частіше не слухав батька, перебирав господарство у свої руки. Кайдаш відійшов від справ і ще частіше заглядав до шинку, топлячи в горілці давнє горе.

Одного разу ввечері на вечірні в порожній церкві Кайдашеві здалося, що образи оживають: Параскева П’ятниця повернула на нього очі, квітки на образі затряслись. Виходячи, глянув скоса на образ страшного суду — кінська голова в пеклі засміялась, чортики висолопили язики. Він вийшов надвір і пішов за якоюсь прозорою постаттю на хмарці аж до греблі — і тільки там отямився.

Кайдашиха покликала знахурку — бабу Палажку. Та читала замовляння над мискою з водою, давала свячену воду, потім порадила напоїти чоловіка горілкою, настояною три дні на утопленому цуценяті й оселедці. Кайдаш пив, нічого не підозрюючи, сходив до священика, відговів у монастирі — чортики відступили. Та ненадовго.

Повернувся «херсонський чумак» — привид давнього знайомця, що вже помер. Вночі вивів Кайдаша з хати, повів через греблю й за ліс. Вранці мірошник, прийшовши підняти заставу на млині, угледів у воді нерухоме тіло.

Похорони справили з честю: несли труну коло кожної хати, читали Євангелію, справили багатий обід. Карпо мовив із гіркою іронією: «Постив батько дванадцять п’ятниць, щоб не вмерти наглою смертю та в воді не потопати, а проте втопився. І п’ятниці нічого не помогли». Вже на четвертий день після похорону брати сіли ділити спадок.

Розділ VIII. Ділення спадку та нові чвари

Ділились без волосного суду. Карпо взяв довгу рівну ліщину, переміряли город, позабивали кілки. Тільки-но встромили останній — з хати вилетіла Мотря. Розперезалась, давай міряти поясом. На Лавріновій половині виходило більше то на один пояс уздовж, то на два впоперек, то ще й ріжком у бузину вліз. «Це мабуть свекрушище помагала їм мірять!» — репетувала вона. Кайдашиха переміряла по-своєму — вийшло нарівні. Кожна тягла пояс так, як треба їй. Пішли у волость. Там присудили: Лаврін і мати отримують батькове добро — бо Карпо свою частку забрав іще за живого батька. Мотря «трохи не скрутилась» від такої звістки.

Нова колотнеча спалахнула через сміття. Мелашка вимела сіни до свого порога й пішла за рядюгою. Мотря вибігла, розкидала сміття під Мелашчину призьбу. Мелашка у відповідь підкидала деркачем на Мотрині вікна — аж шибки дзвеніли. Мотря вихопила деркача. Кайдашиха вибігла з кочергою й угатила по Мотриному вікну. Шибка — у скалки. Лаврін виліз на покрівлю й почав зривати кулики з Карпової частини стріхи — крокви й лати заблищали, як сухі ребра. Кайдашиха намазала кров’ю лице, повисмикувала волосся й побігла до священика, потім у волость: «Дзвоніть в усі дзвони! Карпо з Мотрею вбили Лавріна, вбили Мелашку, вбили й мене!»

Волосний прибіг і знайшов усіх живими. Присудили: Карпові одірвати хату й поставити окремо на своєму городі, ґрунт розділити порівну. Мотрю посадили в холодну на два дні — за пробите деркачем Кайдашишине oko. Від того удару стара осліпла на праве oko назавжди.

Після відокремлення хат господарська потреба виявилась сильнішою за злість. Орати одним плугом із двома кіньми вигідніше, ніж поодинці — брати почали спрягатись. Між дворами прорубали перелаз. Мало-помалу прийшов відносний мир.

Розділ IX. Пізні роки та вічна груша

Зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха сердилась на Мотрю, але невістки між собою вже розмовляли через тин. Лаврін любив Мелашку — ніколи й пальцем не зачепив. Мотря часто гризла Карпа, той мовчав.

Та з першим теплом — знову вогонь. Мелашка посадила огірки коло тину. Мотрин півень перескочив, поклював, покликав курей — ті злетіли слідом. Кайдашиха замахнулась ціпком і перебила птиці ногу. Того ж вечора Лаврінів кабанчик виліз у Мотрину картоплю — Мотря відходила його рогачем. Назавтра Мотрин півень знову в огірках — стара зарізала його, обскубла й кинула в борщ. Мотрин хлопчик угледів із горщика перебиту ногу й побіг до матері. Мотря витягла птицю за ногу й «дала драла» з хати. Потім звеліла дітям упіймати Мелашчиного чорного півня й заперти в себе. Кайдашиха з Мелашкою замкнули в хліві Карпового коня.

«Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти». Дві сім’ї наближались сумно й понуро. Карпо кинувся відімкнути хлів — Кайдашиха заступила двері. Він схопив її за плечі, труснув — вона вирвалась і помчала. Карпо біг за нею з дрючком. Стара добігла до ставка й від переляку вскочила у воду по коліна. Карпо спинився на березі: «Не так шкода мені матері, як шкода чобіт». Волость присудила Карпові десять різок або п’ять карбованців і привселюдне вибачення. Карпо вибачився — сором брав менше, ніж різки.

Знов перемир’я. Лаврін хрестив Карпову дитину. Але літо принесло нову незгоду — через грушу.

Ще хлопцем Лаврін прищепив щепу на старому пні. Батько подарував йому те дерево. Всі на кутку знали: груша Лавріна. Та під час поділу двору вона відійшла до Карпового города. Поки не родила — ніхто не гавкав. Того літа вродила рясно: плоди здорові, як кулаки, солодкі, як мед. Кайдашиха намовила онуків перелізти через тин. Мотря вибігла з дубцем і побила дітей. Брати лаялись. Волость присудила ділити врожай пополовині або відрізати Лаврінові два аршини землі. Карпо не хотів ні того, ні того. Лаврін — теж. Священик вислухав обох і сказав: «Йдіть та, про мене, вдавіться тими грушами разом із своїми жінками» — і зачинив за ними двері.

Наступного літа все повторилось. Баба Палажка Солов’їха мудро зауважила: «Якби хату Лавріна одіпхнути геть за гору, а Карпову — за ставок у діброву, то вони б помирились». Баба Параска Гришиха їдко відповіла: нехай тоді Палажчиного чоловіка пхають за діброву, а саму Палажку — в пекло. «Діло з грушею скінчилось несподівано. Груша всохла, і дві сім’ї помирились. В обох садибах настала мирнота й тиша».