Тарас Шевченко «Наймичка» скорочено по розділам

Поема «Наймичка» Тараса Шевченка — один із найзворушливіших творів української літератури, написаний у 1844–1845 роках. В основі сюжету — доля жінки, яка народила позашлюбну дитину і, щоб врятувати сина від ганьби та злиднів, підкинула його добрим людям, а сама найнялася до них служницею, щоб бути поруч із ним. Це переказ «Наймичка» Шевченка по розділах — стислий, без зайвих подробиць, із усіма ключовими подіями і образами для підготовки до уроку або НМТ.

Нижче подано докладний переказ поеми зі збереженням логіки подій і внутрішнього стану персонажів.

Пролог. Жінка на могилі

Недільний світанок. На полі, на могилі, стоїть молода жінка — схилилась, мов тополя в полі, і пригортає до себе щось загорнуте в одяг. Вона плаче й голосить пошепки, звертаючись до туману: просить, щоб сховав її серед лану, вкрив від людських очей.

З уривків її слів стає зрозуміло: вона з доброго роду, є батьки й брат, але народила дитину без батька — і цей сором вигнав її з рідної оселі. Тепер вона залишилась сам на сам зі своєю бідою. Підвівшись, жінка рушає полем, тихо співаючи сумну пісню про вдову, що втопила синів у Дунаї. Ця пісня — не просто фольклорна вставка: вона передбачає сюжет і ставить питання, яке пройде через увесь твір, — що мати здатна зробити заради дитини.

---

Розділ І. Хутір. Підкинута дитина

На хуторі серед гаю над ставом живе старе подружжя — Трохим і Настя. Прожили вони разом усе життя: разом пасли ягнята в дитинстві, разом виросли й побралися, нажили хутір, млин і пасіку. Живуть у злагоді й достатку — але без дітей, і це єдиний їхній біль.

Недільного ранку Трохим і Настя сидять на призьбі й ведуть між собою розмову, що давно стала звичною: «хто нас поховає, як помремо?» Настя зізнається, що думає про це часто, і стає сумно.

Раптом із-за перелазу долинає плач немовляти. Подружжя кидається туди й знаходить сповитого хлопчика, накритого новенькою свитиною. Для старих, що давно мріяли про дітей, це — мов подарунок з неба. Трохим одразу біжить за кумами, знаходить аж три пари, і того ж вечора дитину хрестять. Нарекли хлопчика Марком.

Минає рік. Старі плекають Марка як рідного. Аж тут на хутір приходить молода чорноброва молодиця — проситься в найми. Трохим з Настею радяться й погоджуються: самим вже важко поратися по господарству та ще й виховувати малого.

Жінку звуть Ганна. Вона береться до роботи охоче — встигає і в хаті, і надворі, і біля худоби. Але більше за все часу проводить із Марком: доглядає його, пестить, упадає — «наче мати рідна». Старі дивуються й дякують Богові за таку наймичку. А Ганна щовечора тайкома плаче, кляне свою долю. Вранці ж заспокоюється: маленький Марко тягнеться до неї рученятами й кличе мамою.

---

Роки службу. Весілля Марка

Минають роки. Помирає баба Настя — Трохим важко переживає втрату, але час притуплює горе. Марко виростає, стає чумакувати — чоловік у повному значенні слова. Трохим вирішує одружити сина і радиться з Ганною. Та відповідає просто: треба спитати самого Марка.

Марко дає згоду. Заслали старостів — і ті повернулися з рушниками: просватали дівчину такої вроди, що «хоч за гетьмана — не сором».

Коли заходить мова про весілля, Трохим питає: хто ж буде за матір, якщо Насті вже немає? Старий заплакав. Наймичка схопилась за одвірок і ледь не знепритомніла — тихо, майже нечутно повторювала: «Мати… мати… мати…»

За тиждень хутір готується до весілля. Марко й Трохим благають Ганну сісти за весільний стіл як мати. Але вона відмовляється — твердо і тихо: «Ніяко мені матір’ю сидіти: то багаті люди, а я наймичка… ще й з тебе сміятися будуть». Вона пішла на прощу до Києва.

У Києві грошей на молебен не вистачило — Ганна найнялася носити воду до міщанки, заробила, відслужила молебен і купила Маркові освячену шапочку від головного болю, а невістці Катерині — перстень від святої Варвари. Помолилась у лаврі і повернулась на хутір. Її радо прийняли — нагодували, посадили відпочити, розпитали. Розчулена теплим прийомом, Ганна заплакала.

Так вона ходила на прошу тричі. Вчетверте Катерина проводжала її зі словами: без неї в хаті сумно — «ніби мати покинула хату».

---

Повернення. Передсмертна таємниця

Після Першої пречистої Трохим сидить на призьбі й бавиться з онуками — хлопчиком Карпом і дівчинкою Яринкою. Ганна несподівано повертається раніше, ніж чекали. Перше, про що питає, — чи повернувся Марко з чумаками. Дізнавшись, що ще в дорозі, мовить тихо: нездужає і боїться не дочекатися.

З торби виймає гостинці для всіх: хрестики й намисто онукам, образок Яринці, коників і соловейка Карпові, Катерині — вже четвертий перстень від Варвари, дідові — три освячені свічечки. Собі й Маркові — нічого: грошей не лишилось, а заробити вже немає сил. Навіть два бублики, що залишились із дороги, поділила онукам.

Катерина прийняла хвору як рідну матір: помила їй ноги, хотіла нагодувати. Але Ганна не їла й не пила. Просила лише одного: замовити в церкві молебен за Марка, щоб повернувся живим і здоровим.

Стан хворої погіршувався щодня. Трохим побивався за нею, Катерина не відходила ні вдень, ні вночі. Ганна щогодини питала про Марка.

Марко повертався додому не поспішаючи, везучи всім подарунки — не забув і наймичку. Коли його голос почувся у дворі, Ганна звеліла Катерині негайно вести його в хату, а сама стала тихо читати молитву — дякувала Богові, що дочекалась.

Катерина привела Марка до Ганни й на її прохання вийшла, залишивши їх удвох.

Лише в цю останню хвилину наймичка наважилась відкрити таємницю, яку носила в собі все своє життя:

«Прости мене! Я каралась весь вік у чужій хаті… Прости мене, мій синочку! Я… я твоя мати».

Марко знепритомнів. Коли прийшов до тями — мати вже не дихала.