Казка Білочка і дятел
- Автор: Струцюк Йосип
- Походження: Україна
- Жанр: Пригоди, Гумор
- Вік: 4-5 років
- Час читання: 2 хв
Казка «Білочка і дятел» — українська гумористична казка про цікаву дружбу білочки й дятла. Білочка й дятел — два лісові мешканці з різними характерами. Білочка — живуча й швидка, дятел — працьовитий птах. Казка розповідає про їхні гумористичні пригоди й зустрічі в лісі. Вони мусять розібратися з різними ситуаціями й навчитися розуміти один одного, незважаючи на їхні відмінності. Їхня дружба показує, що різниця не заважає взаєморозумінню.
Казка вчить дітей 4–5 років про важливість дружби й взаєморозуміння. Вона показує, що дружба можлива при наявності розмінностей у характері. Казка розвиває розуміння того, що кожна істота має свою роль у природі. Прочитати казку «Білочка і дятел» українською мовою з оригінальними ілюстраціями можна на LiveBook.com.ua без реєстрації. Казка також доступна у аудіоверсії для дітей 4–5 років.
Читати Казка Білочка і дятел
Заболіла в дятла ніжка, ой заболіла. Не може на дерево вилізти, сидить у дуплі цілий день голодний. Нікому жука з-під кори йому дістати, нікому шишку подати. Птахи вже вирієм заклопотані, то й забули про хворого у червоному беретику.
Аж тут білочка на гілку стриб:
— Добрий день, сусіде!
— Ой, де там добрий, — і замість привітання розповів білочці про свою біду.
— То перелітай до мене, — сказала рудохвоста. — Місця досить і їсти вистачить.
— Спасибі, білочко, — і дятел перелетів у сусіднє дупло.
Звіринка пригостила його шишками, налускала йому горіхів. Птах аж веселіший став. Ще б пак! Недарма кажуть: друзі пізнаються в біді. Він був радий, що в скрутну хвилину знайшов таку вірну подругу.
Білочка щодень носила йому їжу й до зими потроху готувалася. А дятел вже й на прогулянки почав виходити.
Коли білочка верталася з лісу і не заставала вдома птаха, вибігала на верхів’я сосни і на весь ліс гукала:
— А-у, дятлику, де ти?
З гущавини доносилося «тук-тук-тук». Це означало — «тут, тут, тут».
— Не відлітай далеко! — застерігала рудохвоста.
Дятел підвечір вертався в дупло, і друзі довго розповідали одне одному різні лісові бувальщини.
— Залишайся в мене, — сказала якось білочка. — Запасемося харчами на зиму, і не страшні нам будуть морози.
Дятел охоче погодився, і почали вони обоє на зиму харч заготовляти, свою хатину теплим пухом вистеляти.
Але нема слободи без біди. Спалахнула пожежа в лісі й побігла швидко по пересохлому за літо листі, травах. Ледь устигли вискочити наші друзі з дупла і кинулися хто куди від полум’я і диму.
Білочка бігла через увесь ліс, потім через поле й опинилася в якомусь молодому сосновому гаю. Тут було тихо і навіть диму не чути…
Надходив вечір, і рудохвоста почала шукати для помешкання старе дупло. Та марно, бо ліс був молодий. Причаїлася біля стовбура і так протремтіла од холоду до ранку.
Надходила зима, і білочці стало страшно самій.
Нараз із глибини сосняку до неї ледь чутно долинуло знайоме «тук-тук-тук». Білочка спорхнула з місця, неначе пташка на крилах, і полетіла в тому напрямку, звідки доносився рідний стук.
Як вона зраділа, коли побачила на сосні свого давнього друга в червоному беретику!
— Добре, що ти зі мною, — дятел весело затарабанив по корі. — Видовблю нову хатинку на цій сосні, і житимемо разом. Глянь, скільки тут шишок! Думаю, вистачить на зиму.
Так і зробив. І живуть понині в тому сосняку молодому білочка і дятел, маленька звірина і пташка.
