Тарас Шевченко “Сон” скорочено по розділам
Автор: Тарас Григорович Шевченко
Назва твору: «Сон» («У всякого своя доля…»)
Рік написання / публікації: 1844 (8 липня, Санкт-Петербург)
Літературний рід: Лірика з епічними елементами (ліро-епос)
Жанр: Сатирична поема-видіння; авторське визначення — «комедія»
Літературний напрям: Романтизм із елементами реалізму і соціальної сатири
Поема «Сон» («У всякого своя доля…») — один із найсміливіших творів Тараса Шевченка, написаний у Петербурзі 8 липня 1844 року. Сам автор позначив його жанр як «комедія», хоча насправді це гостра сатирична поема-видіння, де крізь сон ліричного героя показано кріпосницьку Україну, царський Петербург і весь лад самодержавної імперії. Поема стала одним із головних приводів арешту Шевченка у 1847 році.
Цей стислий переказ «Сон» Шевченка по частинах допоможе швидко засвоїти зміст, образи і ідею твору — без зайвих подробиць, лише найважливіше для підготовки до уроку або НМТ.
Короткий зміст «Сон»
Частина 1. Вступ. Роздуми ліричного героя перед сном
Поема відкривається філософськими рядками про те, що у кожного своя доля і свій шлях: одні будують, інші руйнують, одні шукають нових земель, аби загарбати і «взять у домовину», інші крадуть у ближнього, треті точать ніж на брата. Серед цих образів вимальовується образ владного «щедрого» — того, хто мурує храми, нібито любить «отечество», але при цьому «кров, як воду, точить» із народу. І «братія» — народ — мовчить, «витріщивши очі», і погоджується: «нехай, може, так і треба».
Ліричний герой — небагата, вільна людина — йде п’яний з бенкету, розмірковує про долю людей і засинає у своїй тихій хаті, де «нема дітей» і «жінка не лає».
Одразу застережемо: п’яний сон тут — художній прийом, що виправдовує фантасмагоричну природу видінь і водночас дає автору захист від цензури: мовляв, це лише сон п’яниці.
Частина 2. Перший політ. Прощання з Україною
Герою сниться, що він летить за совою — через луги, яри, степи й байраки, піднімаючись все вище. Він прощається із землею і зокрема з Україною — «безталанною вдовою», якій обіцяє повертатися «з хмари на розмову» опівночі, падаючи «рясною росою».
Цей образ розлуки з Батьківщиною сповнений болю. Герой називає Україну «матір’ю-небогою» і висловлює надію, що її «малі діти» колись «на ворога стануть».
Пролітаючи над рідною землею, він бачить її красу: соловейка в гаю, вербу над ставом, зелені сади й тополі — і тут же контраст: з цього «раю» знімають латану свитину з каліки, «з шкурою знімають»; вдову розпинають за недоїмки, єдиного сина забирають у рекрути, дитина опухла від голоду вмирає під тином, поки мати жне пшеницю на панщині. Покритка з незаконнонародженим немовлям тинається попідтинню — від неї відцурались батьки, чужі не приймають, навіть старці цураються. А «панич» тим часом пропиває чужі душі.
Герой запитує: «Чи Бог бачить із-за хмари наші сльози, горе?» — і сам відповідає гірко: «Може, й бачить, та помага, як і оті гори предковічні, що политі кровію людською».
Частина 3. Сибір. Каторжники і «цар всесвітній»
Герой летить далі — у сніг і пустелю, де «туман, туман і пустота». Він хоче сховатися від людського горя «навік-віки в снігу», та раптом чує під землею гуркіт кайданів.
Перед ним постає видіння: із надр землі виходять каторжники — виснажені люди, «в кайдани залиті», що виносять із нір золото. Серед злодіїв і розбійників з’являється образ особливого в’язня: «цар всесвітній, цар волі, цар, штемпом увінчаний». Він не просить, не плаче, не стогне. Переказ донесе читачеві: це алегоричний образ вільної думки і духу, ув’язненого разом із реальними політичними засланцями. Рядок «Раз добром нагріте серце вік не прохолоне» — один із ключових у всьому творі.
Частина 4. Петербург. Парад. Цар і цариця
Герой знову летить і бачить місто «в долині, мов у ямі, на багнищі» — Петербург. Місто вражає: «церкви та палати та пани пузаті, і ні однісінької хати».
Починається парад: «Ура! Ура!» — кричить натовп. Ліричний герой стикається із земляком-малоросом — «з циновими ґудзиками», що перейшов на службу й забув рідну мову. Той пропонує за «полтинку» провести у палац. Герой відмовляється від продажного земляка і сам непомітно проникає в царські покої.
Там він бачить царя — «високого, сердитого» — і поряд царицю, змальовану безжально: «мов опеньок засушений, тонка, довгонога» і ще «хита головою». Навколо — «панства в серебрі та злати, мов кабани годовані, пикаті, пузаті» — товпляться, щоб бути ближче до царя, бо він може «вдарить або дулю дати». Придворні стоять мовчки, «ніби без’язикі».
Далі розгортається знаменита сцена: цар б’є кулаком найстаршого вельможу в пику, той — наступного, і так удари йдуть по ланцюжку вниз — аж до вулиці, де «дрібнота» б’є «недобитків православних», а ті «голосять» і «верещать», але кричать: «Гуля наш батюшка! Ура!»
Герой реготить — але й сам дістає удар. Вся ця машина насильства зображена як норма: влада тримається на страху й на ланцюговому підпорядкуванні.
Частина 5. Пам’ятник Петру І. Пісня закутого гетьмана
Вночі герой оглядає місто. Бачить красиві палати над тихою рікою і міркує: «Отут крові пролито людської і без ножа» — місто збудоване на кістках і трупах. По той бік річки — «твердиня й дзвіниця, мов та швайка загострена».
Раптом повз нього летить кінь: на скелі — вершник без шапки, «у свиті — не свиті», з рукою, простягнутою так, «мов світ увесь хоче загарбати». Читаючи напис на п’єдесталі («Первому — вторая»), герой розуміє: перед ним пам’ятник Петру І, поставлений Катериною ІІ. І виголошує вирок: «Це той первий, що розпинав нашу Україну, а вторая доканала вдову сиротину. Кати! Кати! Людоїди!»
Тут у тексті звучить невидимий голос — пісня-плач закутого гетьмана (алюзія на Павла Полуботка чи узагальнений образ гетьманства). Голос розповідає: козаків гнали з «города Глухова» з заступами засипати болота, щоб збудувати столицю. «Поставив столицю на їх трупах катованих!» Вільного гетьмана замучили голодом у темниці. І тепер він закутий із царем «навік-віки», «важко витать над Невою». Гетьман тужить за Україною і боїться, що «Москва випалила і Дніпро спустила в синє море, розкопала високі могили — нашу славу».
Слідом злітає «біла пташка-хмара» — душі загиблих козаків і кріпаків. Вони кричать катові: «Ти нас з України загнав, голих і голодних, у сніг на чужину та й порізав; а з шкур наших собі багряницю пошив жилами твердими і заклав столицю». Проголошують прокляття: «Веселися, лютий кате! Проклятий! Проклятий!»
Частина 6. Ранок. Чиновники-земляки
Сонце встає. Місто прокидається: бідні поспішають на роботу, москалі муштруються на розпуттях. «Заспані дівчата» поспішають «не з дому, а додому» — нічною працею заробляли на хліб.
Герой бачить, як у сенат ідуть чиновники — «братія» — щоб «писати, підписувати та драти і з батька і брата». Серед них — і «земляки», українці, які перейшли на московську службу, «по-московській так і ріжуть», сміються і лають своїх батьків, що «змалечку цвенькать не навчили по-німецькій». Шевченко їх називає «п’явками»: може, батько «останню корову жидам продав», поки вивчив сина «московської мови».
Звідси — гіркий вигук: «Україно! Україно! Оце твої діти, твої квіти молодії, чорнилом политі. Московською блекотою в німецьких теплицях заглушені!.. Плач, Украйно! Бездітна вдовице!»
Частина 7. Повернення до палацу. Фінальна сцена з царем
Герой повертається до царських палат. Старшина «пузата» стоїть рядом, «сопе, хропе, понадувалась, як індики» — і дивиться на двері. Аж ось вони відчиняються: виходить цар, «мов медвідь із берлоги, ледве-ледве переносить ноги, одутий, аж посинів» від похмілля.
Цар кричить — і «пузаті» один за одним провалюються в землю. Потім провалюються менші, потім дрібні, потім челядь, потім солдати. Цар стоїть один із понуреною головою — «сіромаха». Де поділася «медвежа натура»? — дивується герой і сміється. Але цар чує сміх — і «як зикне». Герой лякається — і прокидається.
Підсумок. Повернення до реальності
«Отаке-то приснилося диво. Чудне якесь!.. таке тільки сниться юродивим та п’яницям». Шевченко ніби вибачається перед читачем — але цей «вибачальний» тон іронічний: він заздалегідь знає, що сказав правду, яку не можна сказати прямо.
