Казка Нове вбрання імператора

Жив собі колись один імператор, який над усе полюбляв гарно вдягатися.

Він і справді так захоплювався обновками, що до всього іншого йому було геть байдуже. Володар закинув усі державні справи і уникав імператорських радників.

Йому більше подобалось цілісінький день крутитися перед дзеркалом, приміряючи розкішні мантії та недоладні короткі штанці…

А ще імператор полюбляв їздити палацовим парком верхи на коні, аби похизуватися обновкою.

Та якось трапилася біда. За два тижні володар мав пройти вулицями міста на чолі імператорської процесії, але не мав у що вдягнутися.

– Ваша Величносте, у вас напевне знайдеться, що вдягти, – заспокоював бідолаху Борис, придворний слуга. – Ви ж маєте сім тисяч триста тридцять три наряди.

– Але все це я вже носив, – запхинькав імператор.

– Хочу мати якнайрозкішніший вигляд, щоб люди ще довго про мене згадували. Піди знайди мені найвправніших кравців у державі, – наказав він.

– А я тим часом подрімаю собі, – додав імператор. – Бо дуже вже натомився зранку.

Борис цілісінький день шукав найталановитіших кравців.

Та марно… аж ось…

До придворного підбігли двоє незнайомців.

– Ми найвправніші кравці у світі, – заявили ті. – Негайно відведи нас до імператора.

Прибувши до палацу, двоє диваків кинулися прямісінько до володаревих покоїв.

– Хто ви такі? – розгнівався імператор

– Я – Слімус…

– …А я – Слік…

– …до ваших послуг, – привіталися вони.

У відповідь імператор тільки вирячився на кравців.

– Невже ви не чули про нас? – вдав здивування Слімус.

– М-м, ну… Ні, – зізнався володар.

Просто він боявся виглядати перед кимсь необізнаним.

– Ми шиємо чарівний одяг, – поважно пояснив Слімус.

– Чарівний? – здивувався імператор.

– Авжеж, – підтвердив Слік. – От тільки побачити це вбрання може тільки розумна людина. Для дурнів воно невидиме.

– Той, хто не гідний своєї посади, також не зможе побачити обновку, – додав Слімус і хитро посміхнувся.

Придворний Борис увесь аж похолов.

«А що, як я не зможу побачити нове вбрання імператора?» – подумки жахнувся він.

Володар страшенно зрадів.

– Негайно пошийте мені чарівний костюм, – звелів він.

– Він вам влетить у копійчину, Ваша Величносте, – попередили Слімус та Слік.

– Тримайте, – пирхнув імператор, подаючи їм мішок з грішми. – Можете працювати в палаці, користуйтеся всім, чим забажаєте. Чи, може, для роботи вам потрібно ще щось?

– Нам ще потрібно п’ять тортів з кремом, десять діжечок ванільного морозива і щоденне постачання найсмачнішого королівського шоколаду, – відповів Слімус.

– Це нам дуже допоможе в роботі, – додав Слік.

Коли Слімус та Слік залишились у кімнаті самі, вони реготали до кольок у животі.

– Цей дурень повірив, – гиготів Слімус. – Ми здобудемо багато-пребагато грошенят.

Ось так Слімус і Слік облаштували в палаці майстерню. А імператорові повідомили, що він не зможе подивитися на своє вбрання, поки воно не буде цілком готове.

Володар щодня нишком підкрадався до дверей майстерні послухати, що там діється.

І ось нарешті кравці запросили його оцінити роботу.

– О, Ваша Ясновельможносте, – привітався Слімус, низенько вклоняючись. – Ми дуже раді вас бачити!

Імператор поглянув на ткацький верстат і похолов. Тоді знову подивився і навіть протер очі.

«Який жах! – подумав він. – Я нічогісінько не бачу. Виходить, я дурень або ще гірше – не гідний своєї корони!» Та вголос імператор промовив:

– Розкішно!

«От лихо, – хвилювався тим часом Борис, – я геть нічого не бачу!»

Хлопець аж слину ковтнув.

– Вишукане вбрання, – вичавив з себе він.

Палацові лакеї занепокоїлися. Кожен думав про іншого, що той бачить чарівну тканину.

– Тканина чудова! – в один голос твердили вони.

Слімус та Слік удали, що знімають тканину з верстата. Вони краяли невидиме полотно величезними ножицями і шили голками без ниток.

Усі довкола захоплено плескали в долоні. Імператор навіть нагородив Слімуса та Сліка почесними орденами за бездоганну роботу.

Вранці, коли мала відбутися процесія, імператор зважився приміряти нове вбрання. Він аж тремтів од хвилювання.

– Чи не були б ви, Ваша Величносте, такі ласкаві роздягнутися? – попросив Слімус. – А я тим часом принесу мантію та шлейф до неї.

– Ось вам сорочка, Ваша Ясновельможносте, – пояснив Слік. – Бачите, вона невагома, наче павутинка.

Тоді лакеї нахилилися, наче вони піднімають шлейф володаря, й приготувалися нести його. Наостанок імператор ще раз помилувався собою в дзеркалі.

– Я маю приголомшливий вигляд, чи не так, Борисе? – поцікавився володар.

– Авжеж, Ваша Ясновельможносте, – погодився Борис, дивлячись у стелю.

– У такому разі, – промовив імператор, – оголошую початок урочистої процесії!

Коди імператор виїхав з палацу, народ заціпенів. Адже всі чули, що побачити чарівну одіж спроможні тільки розумні.

– Яке розкішне вбрання! – оговтавшись, загукали люди.

– Який чудовий візерунок, – казали вони одне одному.

Імператор дуже тішився з того.

«Я ще ніколи не мав такого чудового вбрання», – думав він.

– Я теж хочу подивитися, – заплакав маленький хлопчик, що не міг пробитися крізь натовп.

Батько посадовив малого на плечі, аби й дитина побачила володаря в усій його величі.

– Ого! – скрикнув хлопчик. – Імператор голий-голісінький!

Всі, хто стояв поряд, замовкли і ще раз глянули на свого володаря.

– А знаєте, мій син каже правду, – промовив батько дитини. – Імператор таки голий!

У натовпі спершу всі перешіптувалися.

Та незабаром увесь люд скандував:

– Імператор голий!

Почувши слова народу, володар увесь затремтів. Раптом він якось несподівано змерз.

Імператор опустив очі й оглянув себе. На його превеликий жах, люди мали рацію. Бідолаха з ніг до голови побуряковів од сорому.

– Треба тримати себе в руках, – вмовляв себе горопаха. – Це ж імператорська процесія, а я її очолюю.

Володар високо задер голову і попрямував так гордовито, як ніколи досі.

А тим часом Слімус та Слік збирали торби, напхані грішми, готуючись залишити палац назавжди,

– Ох і надурили ми його! – радісно реготали шахраї.

А щодо народу, то він насолоджувався найкращою процесією у світі. Хіба що Борисові було не до веселощів…

– Ну нічого, – підбадьорював він себе, чимчикуючи за імператором до палацу. – Принаймні, одне вийшло так, як хотів володар: люди ніколи не забудуть про його нове вбрання.