Марко Вовчок «Маруся» скорочено по розділам

Повість «Маруся» — один із найвідоміших творів української літератури XIX століття, написаних Марком Вовчком. Твір розповідає про маленьку дівчинку, яка в часи кривавої боротьби за незалежність України виявляє надзвичайну мужність і жертовність. Стислий переказ «Маруся» по розділах допоможе швидко засвоїти сюжет і ключові образи — без зайвих деталей, лише найважливіше для підготовки до уроку або НМТ.

Нижче подано докладний переказ твору із збереженням логіки подій, характерів і мотивів персонажів.

---

Розділи 1–2. Хутір Данила Чабана. Поява посланця

Події повісті відбуваються в Україні XVII століття — в добу, коли після смерті Богдана Хмельницького країну роздирали внутрішні чвари та зовнішні напади. Козацька старшина ділилася між прихильниками Московського царства, Польщі та Кримського ханства. Народ жив у постійному страху перед татарськими наїздами й воєнними сутичками.

На тлі цих подій стоїть хутір козака Данила Чабана — мальовнича садиба серед степів, лісів і річки. Тут живуть дружно: ходять у гості, співають, підтримують одне одного.

Одного вечора сусіди зібралися в хаті Данила, засмучені новинами про спалені міста і загиблих чоловіків. Несподівано в двері постукав подорожній — високий, бувалий козак із шрамами на обличчі. Господар прийняв гостя, і той почав розповідати про зруйновані села й ворожі рейди. Слова козака діяли на слухачів як жива картина: чоловіки прагнули боронити рідний край, жінки плакали, діти замовкали.

Раптові постріли далеко за хутором змусили гостей розійтися. В хаті лишилися лише Данило, Андрій Крук і Семен Ворошило.

Розділи 3–4. Таємне доручення. Облава

Подорожній відкрився: він — січовик, посланець Запорозької Січі з важливим дорученням до гетьмана Петра Дорошенка. Всі шляхи до Чигирина перекриті польськими загонами, тому козаки почали радитися, як допомогти посланцю.

Розмову підслухала донька господаря — Маруся. Батько суворо зобов’язав її мовчати, і дівчина дала слово.

Та вже за мить надворі загуркотіли копита — наближалася ворожа кіннота. Данило з січовиком вислизнули через вікно в сад. Андрій Крук і Ворошило вдали, що сплять п’яними. Господиня з Марусею взяли рукоділля й зробили вигляд, ніби й не чули нічого незвичайного.

Солдати ввірвалися до хати: перевернули все вгору дном, нагаями побили козаків, вимагали видати «бунтівника». Крук і Ворошило трималися — прикидалися селянами, що приїхали купити волів. Коли з’явився Данило, старший ватаги погрожував спалити хату. Господар відповів спокійно й нічого не видав. Голодні солдати вимагали вечері.

У тій метушні ніхто не помітив: Марусі в хаті вже не було.

Розділи 5–6. Маруся діє

Поки в хаті тривав обшук, Маруся самотужки вирушила допомогти січовику. Вона знала хутір і навколишні стежки краще за будь-кого з дорослих, тому діяла швидко й безшумно.

Розділи 7–8. Втеча під виглядом чумака. Перша перевірка

У темряві Маруся провела січовика до загороди, де стояли воли. Дівчинка підготувала віз із сіном, зав’язала хустку по-дорослому, щоб не видати віку, а козак заліз у сіно й сховався. Перед виїздом він пояснив, як поводитися на варті, що говорити й не говорити.

Вони рушили в ніч. Незабаром дорогу перекрила ватага вершників. Марусю зупинили, почали допитувати. Дівчинка відповідала впевнено: везе сіно до хутора Книша. Вершники вирішили стягнути «мито» й поїхати разом. Та раптом здалеку пролунали постріли — почався бій, і солдати кинулися туди, залишивши при возі лише одного вояка.

Маруся продовжила шлях і врешті виїхала на пагорб над хутором Книша. Перед очима відкрилася моторошна картина: палаюче село, поранені, розгублені діти. Хутір Книша серед того пекла виглядав острівцем спокою.

Розділи 9–10. Прихисток у пана Книша

На хуторі Книш прийняв гостей обачно. Старий удавав із себе простодушного дідуся, хоча насправді був досвідченим підпільним зв’язковим козацької мережі. Марусю і січовика він сховав, а ворожий солдат Іван, що їхав із возом, нікуди не пішов — чекав «викупу».

Розділи 11–12. Хитрість Книша. Підземелля

Вранці Іван прокинувся роздратованим і вимагав грошей за «сіно». Книш майстерно зіграв роль скупого, тугодумного господаря: довго рахував дрібні монети, скаржився на злидні та пригощав Івана горілкою. Отримавши гроші й хильнувши зайвого, солдат умчав у степ.

Як тільки ворог зник за обрієм, Книш змінився: від простакуватого дідка не лишилося й сліду — перед Марусею стояв статечний, вольовий чоловік із гострим поглядом. Він відіслав онука Тараса перевірити сіті, щоб залишитися з дівчинкою наодинці. Потім повів її до захаращеної комори, де за мішками з зерном ховався потайний люк. Зазирнувши вниз, Маруся побачила підземелля.

Розділи 13–14. Маскування під бандуриста. Табір ворога

У підземеллі Маруся нарешті возз’єдналася з січовиком. Козак щиро зрадів «вірній порадниці» — і навіть суворий Книш зауважив, як важлива ця маленька дівчинка для самотнього воїна.

Зволікати не можна — Книш дістав приготоване вбрання: дране лахміття, фальшиву бороду, торбу і бандуру. Січовик перетворився на сліпого старця-кобзаря, Маруся — на його поводатарку. Поки вдягалися, Книш ділився похмурими новинами: народ зневірений, гетьмани б’ються між собою за владу, вороги з усіх боків. Попри все, січовик твердо тримався курсу — донести важливу інформацію до гетьмана.

Двоє жебраків вийшли з хутора і рушили до ворожого табору. Охорона не звернула на них уваги. У таборі бандурист заспівав, і втомлені солдати зраділи розвазі. Маруся ходила між наметами, збирала милостиню. Тужливі думи про Україну й долю дітей зворушили навіть загартованих вояків — у суворих солдатів навертались сльози. Музика на мить пробудила в загарбниках щось людське. Війна постала перед ними не як слава, а як безмірне горе. Щоб не викликати підозр, бандурист раптом змінив тон і завів веселу жартівливу пісню — під загальний регіт герої непомітно зникли в нічній темряві.

Розділи 15–16. Чигирин. Зустріч із гетьманом Дорошенком

Під зоряним небом Маруся і січовик дісталися Чигирина. Місто жило в напруженому очікуванні: на кожному кроці — варти, підозрілі погляди. Та «бандурист» із «поводатаркою» ніде не затримали уваги. Довідавшись дорогу, вони знайшли гетьманський будинок і зайшли всередину.

Гетьман Дорошенко прийняв гостей стримано. Маруся втомилася, і козак уклав її спати, але дівчинка не могла одразу заснути. Крізь важкі повіки вона спостерігала за напруженою розмовою двох чоловіків — і бачила, як гетьман борсається у внутрішніх сумнівах.

Прокинувшись, Маруся застала ту саму картину: розмова тривала. Гетьман болісно усвідомлював: без єдності в Україні будь-яке рішення може стати трагедією. Після довгих вагань він написав листа — і зрікся частини влади на користь іншого гетьмана, щоб країна нарешті отримала одного правителя. Січовик пообіцяв: якщо дізнається про зраду, лист буде знищений. Забравши документ, він вивів Марусю на дорогу. Їхня місія не закінчилася.

Розділи 17–18. Дніпро. Козацька рада

Два тижні потому «бандурист» і «поводатарка» вийшли до спаленого селища. Біля зруйнованої криниці Маруся помітила свіжий вінок із барвінку — умовний знак, на який чекали. Козак дістав вінок і простягнув дівчинці. Вона одягла його на голову і посміхнулася вперше за довгий час.

Опівночі біля могили Наддніпрянки пролунала дума. З темряви відгукнувся пан Книш — кигиканням чайки. Він забрав мандрівників у човен, і троє попливли нічним Дніпром.

На березі на них чекали батькові друзі — Семен Ворошило та Андрій Крук. Від них Маруся дізналася: вся її родина жива. Але новини з козацької ради були невтішними: Самусь відсутній, інші ватажки відклали рішення «на суботу». Січовик наполягав — зволікати не можна. Він доручив передати попередження далі й розповів притчу про рака, що сім років ніс воду, а на восьмий перелив її через поріг і звинуватив у цьому «скору роботу». Усі зрозуміли натяк.

Розділ 19. Гадяч. Братчиха

У неділю вранці в Гадячі лунали дзвони. Серед козаків, що тягнулися до собору, непомітно ступали двоє — бандурист і його поводатарка. Між молитвами та розмовами січовик збирав цінні відомості: московські посли збираються від’їжджати, гетьман Брюховецький похмурий і непередбачуваний, а справжня сила при дворі — Братчиха (Мехтодіївна), жінка гетьманового брата. Казали: «пряма, як стріла», нікого не боїться, і гетьман слухає кожне її слово.

Із настоятелем отцем Михаїлом бандурист обмінявся кількома прихованими фразами, зрозумілими лише посвяченим.

Коли до собору прибув гетьман із пишним почтом, Маруся підійшла до Братчихи й простягнула їй червону хустку — нібито загублену. Жінка взяла хустку і запросила бандуриста з поводатаркою після служби до гетьманського двору.

Розділ 20. Гетьманський двір

На гетьманському дворі відбулася зустріч, що наблизила виконання місії. Братчиха виявилася надійною союзницею. Передана інформація й лист знайшли потрібних адресатів.

Розділ 21. Волошкове поле. Таємний пункт

Покинувши Гадяч, двоє рушили до лісу. Маруся запевняла, що готова іти скільки треба, але втомлені ноги видавали її. Козак ніс дівчинку на руках і говорив мало.

На межі між полем і лісом вони зупинилися. Навколо жовтіло жито і синіли волошки. Суворий воїн, що здолав сотні верст у ворожому тилу, раптом почав збирати квіти, жартуючи над власною незграбністю. Маруся плела вінок, але тут її накрила туга — думки потяглися додому, і дівчинка розплакалася. Козак мовчки розумів: «врем’я люте» принесло горе в кожне село.

Заглибившись у ліс, вони знайшли старий дуб — таємний пункт зв’язку. На пні лежала свіжа гілка калини. Пролунав крик пугача — козацький пароль. Січовик відповів і зник у хащах, наказавши Марусі чекати.

Розділ 22. Загибель Марусі

Постріли розірвали тишу. Чекати довелося довго.

Коли září­овик нарешті з’явився, він ледь тримався на ногах — смертельно блідий, крізь стару свитину просякала кров. Він попросив Марусю взяти червону хустку й іти через гай до містка. Там має підійти чоловік, який скаже «Помагай боже, Марусю!» — йому треба віддати хустку. Більше нічого.

Разом із товаришем Іваном козак вивів дівчинку на узлісся й показав дорогу. Нові постріли — вороги були близько. Маруся зав’язала червону хустку на голові й побігла через гречане поле.

Біля містка її наздогнав татарин. Дівчинка кинулася в очерет, але не встигла. Пролунав постріл. Куля влучила в неї. Червона хустка впала на чорну дорогу разом із дитиною. Татарин навіть не зупинився — на землі лежала дитина без нічого цінного.

Пізніше тіло Марусі знайшов селянин. Він забрав хустку й пішов далі — не знаючи, що тримає в руках останній знак виконаної місії.

Минули роки. Невелика могила на місці загибелі й досі зветься «Дівочою». Кажуть, її власноруч насипав запорожець — той самий, що вижив, але назавжди ніс у серці пам’ять про маленьку помічницю.