Казка Як віл бігав наввипередки з конем
- Автор: Народні
- Походження: Україна
- Жанр: Пригоди, Гумор
- Вік: 6-7 років
- Час читання: 2 хв
Українська народна казка «Як віл бігав наввипередки з конем» — це весела та повчальна історія про суперництво, самовпевненість і бажання довести свою перевагу. Одного разу кінь і віл посперечалися, хто з них швидше бігає. Віл був переконаний у своїй силі та вирішив перевірити це на справі. Та змагання виявилося зовсім не таким, як він очікував: кінь швидко випередив його, а сам віл, надто розігнавшись, потрапив у глибокий рів.
На щастя, поруч опинився добрий чоловік, який допоміг тварині вибратися з ями. Після цієї пригоди віл зрозумів, що не варто хвалитися тим, чого не можеш довести, і вирішив більше ніколи не поспішати. Читати казку з малюнками «Як віл бігав наввипередки з конем» українською мовою буде цікаво дітям 6–7 років, адже коротка казочка поєднує гумор, пригоду та просту життєву науку. Це чудова історія для веселого читання перед сном або самостійного знайомства з українською народною творчістю.
Читати Казка Як віл бігав наввипередки з конем
Стрінувся одного разу ще за давніх, дуже давніх часів кінь з волом і завели жваву розмову про те, хто з них скоріше бігає. Кінь твердить своє, а віл своє.
— Ти тільки подумай,— говорив сердито віл до коня,— я побіг би набагато швидше, ніж ти, але боюся, щоб земля не провалилась піді мною. Ти ж знаєш, який я великий, яка в мені сила!..
— Це тобі так здається,— посміхаючись, сказав кінь.— А якби дійшло до діла, то ти нічого не доведеш.
— А ми можемо спробувати, хто швидше бігає,— рішуче махнув рогами віл.
От і рішили вони випробувати свої сили — хто зможе швидше і довше бігти. Кінь рушив собі, а віл собі. Побігли наввипередки.
— Та хіба я гірший від коня? Хіба я не доведу то, що кінь? — думав тепер віл, сердито махаючи рогами.
Його страшенно сердило то, що кінь побіг набагато швидше, ніж він. Та, не гаючи й хвилини часу, рушив у путь і віл. Біг неборака з такою силою, що земля стогнала під його ногами.
— Як бігти, то бігти,— думав собі віл.
І, мабуть, все було б добре, якби вола по дорозі не стрінуло нещастя… Підбіг віл до глибокого рову і, мов галушка, полетів на дно.
— Оце я так і думав, що земля провалиться підо мною,— бідкався тепер віл.
Пролежав і постогнав на дні ями, може, з півгодини. Аж тут бачить: над ровом стоїть якийсь чоловік.
— Що ти тут робиш? Як ти попав у таку глибоку яму? — посміхаючись, запитав незнайомий чоловік.
— Попав — як попав,— процідив сердито віл,— але як звідси вибратися? Це ж глибінь, чоловіче добрий!..
Потім віл розповів чоловікові про свою розмову з конем, а потім з сльозами в очах став просити та благати:
— Допоможи мені, чоловіче добрий, вибратися звідси. Якщо ні, то я тут загину.
— Не бійся, я тобі поможу,— відповів лагідним голосом чоловік.
Побіг швиденько додому, запряг свої два воли у віз і побіг до тої ями, де лежав віл. Спустився на дно ями, прив’язав вола до воза і за кілька хвилин віл був уже на поверхні, на березі.
— Ніколи більше я не буду швидко бігти. Нехай біжить кінь, якщо він такий хитрий і розумний, а я буду помалу йти,— заявив сердито віл, прощаючись з чоловіком.
І від того часу, та і по сьогоднішній день, воли ніколи швидко не бігають і не спішать…
