Казка про зайчика, що не хотів сам жити
- Автор: Філінович Вероніка
- Походження: Україна
- Жанр: Пригоди, Гумор
- Вік: 4-5 років
- Час читання: 2 хв
Казка «Про зайчика, що не хотів сам жити» — українська казка про молодого зайчика, який будує хатку й намагається стати самостійним рибалкою. Жук розумно запитує його: що потім? Зайчик розуміє, що жити самому — важко й сумно. Він спробує запросити жити з ним вивірку й лисичку, але кожна з них має своє життя й своїх дітей. Зайчик журиться й плаче. Але раптом він знаходить маленьке сироту-зайченятко, яке теж тугу за товариством.
Зайчик запрошує малюка жити разом, й вони живуть «любо та мило». Казка вчить дітей 4–5 років про важливість товариства, дружби й сім’ї. Найголовніше — не матеріальне багатство, а наявність когось, кого любити. Прочитати казку «Про зайчика, що не хотів сам жити» українською мовою з оригінальними ілюстраціями можна на LiveBook.com.ua без реєстрації. Казка також доступна у аудіоверсії.
Читати про зайчика, що не хотів сам жити
Збудував собі зайчик в лісі хатку, зробив з моху кубельце, коло дверей поставив весельце, бо забажав рибалкою стати, та й пішов бобра шукати, що вміє човни вигризати. Іде лісом та й іде, аж назустріч жук гуде:
— А куди ти це, куций, прямуєш, що мене не бачиш, ні не чуєш?
— А що мені бачити чи чути! Я мушу перед сходом сонця до бобра прибути — а то він піде загати робити та з дерева весла точити. Як я забарюся та не в час до бобра з’явлюся, то в мене човна не буде, хоч потреба пекуча.
— А що це ти, зайче, будеш з човном робити? Будеш у човен трави збирати чи колоски розкладати та и у човні молотити?
— Ні, жуче, я буду рибу ловити!
— А що ж ти з рибою будеш робити ?
— Того я вже не знаю, — каже зайчик.
— От, бачиш, який ти незнайко! Вертайсь додому, живи, як зайці в лісі, смакуй корінці, заїдай їх грибами, а риби хай живуть собі з бобрами.
Послухав зайчик, поскакав додому, думає собі: ,,Як жити мені самому?” Зустрічає вивірку.
— Чи не хочеш ти зі мною жити ? Буду я тобі вірно служити, горішків принесу, корінців накопаю, кубельце постелю на сопілці заграю.
— Не треба мені твоєї опіки! Я там живу, де ліси великі, моя хатка в старому дубі, там мої дітки, хвостаті, любі — а в тебе немає хвоста, тільки вуха .. .
Зайчик журливо лоба почухав, поскакав далі. Зустрів лисичку, привітав її, наче рідну сестричку:
— Приходь до мене в хатку жити, будемо разом їсти й пити.
— Хата у тебе така, що нема де й сісти, та й що ж я буду у тебе їсти ? Корінці та зілля.. . А в мене діти, вони люблять яєчка та рибку — ти ж їм даси ягідок та ріпку!
Заплакав зайчик:
— Що мені робити ? Не добре одному жити!
Аж глип — маленьке зайченятко ледве скаче, худе бідненьке.
— Кого шукаєш, маленький друже? Кого любиш, за ким тужиш?
— Один я в світі сирота бідний, нікому не потрібний .. .
Зрадів зайчик.
— Не журись, дитино! Ти мені рідний, не сиротина! Скачи за мною! В мене є хата така, як ліс, зелена й багата. Вже нам з тобою не тужити, будемо разом у приязні жити.
Зажили зайчики любо та мило, ціле життя щастям їм світило, наче те ясне сонце в погоду. Бо де є краще, як в свого роду?ирішила Білявка.
