Казка Хлопчик, який хотів бути метеликом

Ми сиділи з Олежком у траві над озером. Світило сонце. Над травою літав метелик з химерним візерунком на крилах. У голубих Олежкових очах відбивалися сонце, небо й озеро. А також барвистий метелик.
Ми обидва милувалися ним. Ось метелик сів на пухнасту рожеву квітку конюшини… і раптом зник, ніби розтанув.

— Де ж він? — розгублено озирнувся Олежко. Я й сам не знав.

Та он же він, хитрун! Замаскувався у пелюстках і нюхає запашну квітку.

— Хочу бути метеликом, — раптом сказав Олежко.— У метелика жодних турбот, літай собі, бався.

— Що ж, тільки зажмур очі — і полетиш,— сказав я.

— Справді?

— Ти ще й не віриш?..

Я озирнувся. Олежка поруч не було. От лихо, не вгледів, куди він полетів. Може, сховався у верболозовому листі?

А Олежко тим часом вже став метеликом і причаївся на квітці конюшини. Він на повні груди вдихав її запах і всміхався від щастя. Він має такі барвисті крильця, яких не має жоден інший метелик! Може сісти і на ту квітку, і на ту. Ніхто не змушуватиме його спати після обіду, а ввечері не вкладатиме у ліжечко.

— Оле-ежку! — гукнув я занепокоєно.

«Ось я…» — хотів відповісти Олежко, але з малюсінького ротика-хоботка навіть писк не вирвався. Ось тобі й маєш!

Несподівано рвучкий вітер гойднув квітку так, що Олежко ледве на ній втримався. Овва, який нетовариський вітрисько!

— Сховайся в затишок, під лопуховий листок,— встиг я гукнути Олежкові.

То був не вітер. Зграя птахів кружляла над квітами. Один, потім другий шугнув униз, намагаючись уполювати метелика.

Олежко пурхнув під листок лопуха, і тієї ж миті пташиний дзьоб клацнув над його головою.

Довго сидів незвичайний метелик під листком, тремтів від страху і роздумував. А потім сказав:

— Не хочу бути метеликом. Навіть горобець може скривдити. Коли вже кимось бути, то краще птахом.

— Що ж, можеш летіти,— сказав я.— Тільки зажмур очі.

І справді, Олежко став птахом. Він літав над зеленими дачними будиночками, над садами та озером і гордо озирав усе довкола.

Олежко літав і літав, сам собі всміхаючись від щастя. Піднімався в небо так високо, що я вже не міг його догукатися. Озеро внизу (так він розповідав мені потім) здавалося йому завбільшки, як калюжа після дощу.

Налітавшись вволю, Олежко спустився на галявину біля озера і почав ганятися за барвистим метеликом. Але тут він згадав, як сам недавно милувався ним, і облишив полювання. «Добре, що я знаю: цього метелика чіпати не слід,— подумав він.— А коли б не знав?..» Краще полетіти на бабусине подвір’я. Може, бабуся помітить, сипне крихт або якихось зернят. Вона завжди сипле курям пшеницю ще й припові-дає: «їжте, мої курочки і курчаточка, смакуйте золоті зерняточка». Щось і Олежкові перепаде. А коли бабуся впізнає його, може, гречаної каші з молоком винесе. Він би не відмовився.

На подвір’ї пурхали горобці, а віддалік гордо походжали ворони, видно, також чекали, коли бабуся пригостить їх. Птахи насторожено поглядали на Олежка, очевидно, не бажали ділитися з ним гостинцями. «Гаразд, почекаю, доки вони наїдяться. Мені також щось залишиться, бабуся щедра»,— вирішив Олежко.
Він заховався за стовбур старого горіха і розслабив крила. Тільки тепер відчув, як втомився…
Непомітно Олежко задрімав. Снилося йому, що хтось нечутно ступає по опалому листі м’якими лапами і тихо посопує.

Олежко миттю розплющив очі. Просто перед собою він побачив писок сусідського кота Кузі. Кіт прищулив зелене ліве око і ворушив вусом. Ось-ось накинеться на птаха-Олежка. Адже він не знає, що цього птаха чіпати не слід. Хто йому про це скаже?

Раптом Кузя замахнувся лапою і випустив кігті. Олежко ледве встиг випурхнути з-під його пазурів. Кузя хапонув лапою повітря і невдоволено нявкнув…

— Ні,— сказав Олежко.— Краще бути таким, як Кузя.

— Що ж, ти тільки зажмур очі,— сказав я. Олежко й сам не помітив, коли перекинувся на кота.

Мав такі ж зелені очі, як у Кузі, і такі ж м’які лапи із захованими в них гострими пазурами.
Оце життя! Ліниво блукаєш по городу та в саду, горобців знічев’я полохаєш чи мишку схопиш.
І всі тебе бояться. Навіть колючий їжачок злякано пирхнув і скрутився в м’яч. А сусідський кіт Кузя насторожено засопів на Олежка, розпушив хвіст і дугою вигнув спину. Треба його провчити, бо Кузя руйнує пташині гнізда.

І тут Олежко відчув, що хтось обережно підкрадається до нього. Не встиг я гукнути, щоб рятувався, як Кузя метнувся з місця, немов сіра блискавка. Олежко — за ним. Незчулися, як опинилися на вершечку горіха.
Під горіхом сидів Пірат і хижим оком стежив за Кузею та котом-Олежком.
Пірат жив за озером, лише зрідка блукав по Олеж-ковій вулиці, і тоді все живе ховалося хто куди міг. Побачивши Пірата, їжачок дріботів у малинник або ховався під лапате листя ревеню і там скручувався в клубочок. Проте й це не рятувало його від неприємностей. Пірат викочував їжачка з-під листя і погрозливо скавулів.

Скільки просидів на горіхові, кіт-Олежко не знав. Пірат причаївся внизу, висолопивши язика, й вичікував.
І котові-Олежкові захотілося стати Піратом. Коли Пірат пішов геть, а коти поспускалися з дерева, я сказав котові-Олежці:

— Ти тільки зажмур очі.

Та Олежко раптом відмовився і знову став хлопчиком. Що від того зміниться, коли стане Піратом? Не порятує він метелика від птаха. Не порятує птаха від Кузі, а Кузю — від Пірата. І сам себе не захистить, адже й Пірат боїться круторогої корови Лиски, яку сільський хлопчик Данилко щодня пасе на луках. Побачивши Лиску, Пірат злякано притискається до паркана.

Але ж і Лиска когось боїться. Може, ведмедя, а може, слона.
У всіх є свої клопоти, але найбільше — в людини, бо вона мусить знати і мову барвистого метелика, і мову Кузі, і Пірата, і всіх-всіх своїх сусідів на землі.

— Найкраще бути звичайним хлопчиком,— серйозно сказав Олежко.

— Бо тільки людина може захистити від кривди,- додав я.очок зі смачним полуничним морозивом. Всі вмостилися на полі, їли морозиво та сміялися, згадуючи футбольний матч.