Казка Іди, іди, дощику
- Автор: Мензатюк Зірка Захаріївна
- Походження: Україна
- Жанр: Пригоди, Гумор
- Вік: 4-5 років
- Час читання: 2 хв
Казка «Іди, іди, дощику» — українська гумористична казка про маленького дощику, який вирушає на пригоду. Дощик почув заклик дітей, що співають народну пісню, й вирішив йти допомогти городу й полям. Він допомагає змочити землю, напоїти рослини й обрадувати фермерів. На своєму шляху дощик зустрічає сонце, вітер й інші природні сили. Вони разом створюють чудовий спектакль для дітей. Казка показує, що дощик — це не щось страшне, а корисна й чудесна частина природи.
Казка вчить дітей 4–5 років про важливість природи й цикл води. Вона розвиває розуміння взаємозв’язків в природі. Гумор казки робить її веселою й захопливою. Прочитати казку «Іди, іди, дощику» українською мовою з оригінальними ілюстраціями можна на LiveBook.com.ua без реєстрації. Казка також доступна у аудіоверсії для дітей 4–5 років.
Читати Іди, іди, дощику
Купила мама Василькові гумові чоботи. Тільки взути їх ніяк: сонячно, сухо. У всьому селі жодної калюжі. А Дощ іти не квапиться. Дрімає собі у хмарині, в тій, шо зачепилася за верхівку тополі на вигоні.
Пооглядав Василько чоботи, поприміряв та й подався на вигін, до тополі.
— Дошику,— гукає,— іди, щоб калюжі були! В мене чоботи нові, хочеться походити.
А Дощик ніби не чує. Дрімає та й дрімає.
Вернувся Василько додому ні з чим. Нипає по двору, нудьгує. Зазирнув у квітник, а там чорнобривці та петунії, що учора сестра Мирославка пересадила, зовсім головки посхиляли, пов’яли. Знов побіг Василько до тополі.
— Слухай-но, Дощику! Мирославчині чорнобривці сохнуть. Виручай!
А Дощикові на хмарині м’яко, як на перині. Перевернувся він з боку на бік, солодко потягнувся. Треба полити. Так неохота ж…
Що з ледарем вдієш? Узявся Василько сам за коновку. Аж тут Ластівка сіла проти вікна.
— Ой, — натомилася! — поскаржилась. — Треба гніздо ліпити, а на леваді сухо. Доводиться землю аж від річки носити…
— Біднесенька,— пожалів її Василько.— І тобі б оце дощику… Може, ще раз його покликати?
Прийшов до тополі та й:
— Дощику! Вже й ластівці без тебе скрутно.
В’януть бабусині помідори і капуста, в’яне квітник у Мирославки, мої чоботи новенькі стоять без діла,— все тебе чекає!
— Хай уже,— погодився Дощик.— Піду… коли-небудь.
— Не коли-небудь, а тепер іди! — просить Василько.
Але Дощ заплющив очі і спить собі далі.
Втретє вертається хлопець ні з чим. А на вулиці Мирославка з подружками.
— Чого ти, Васильку, похнюпився? — перейняли малого.
Та… не можу Дощу докликатися…
— Ой, чи ти ж умієш його кликати?
— Чом не вмію? Іди, кажу, бо всі тебе чекають…
— Хіба так? — засміялася Мирославка. — Дощ он як треба кликати:
Іди, іди, дощику,
Зварю тобі борщику
В полив’янім горщику,
Винесу на дуба,
Покличу голуба.
Голуб буде пити,
Дощик буде лити!
Іди, іди, дощику,
Зварю тобі борщику
В полив’янім горщику,
Винесу на дуба,
Покличу голуба.
Голуб буде пити,
Дощик буде лити!
Мирославчині подружки й собі побралися за руки та заспівали:
Дощику, дощику, припусти
На бабині капусти…
Дощику, дощику, припусти
На бабині капусти…
А Маринка, що з Києва до бабусі приїхала, ще й такої завела:
Ой дощику, поливайнику,
Поливай, поливай,
Та і нас не минай!
Ой дощику, поливайнику,
Поливай, поливай,
Та і нас не минай!
Дощик почув, з-за хмарини виглянув.
— Гарно ви співаєте! І танцюєте… Я теж так хочу!
Та як припустить! На городи, на левади, на прив’ялі квітки, на бабусині грядки… Чорнобривці враз ожили й головки попідводили, ластівка з радості злинула ген понад хмару. А чобітки гумові в хаті залишились. І хай собі. Калюжі теплі — по таких можна й босоніж!шку, баба – на дочку Мінку, дочка – на собачку Хвінку, собачка – на кицю Варварку, а мишка – шусть у шпарку!
